Колектив Галицинівського ЗМПО Галицинівської сільської ради на чолі з начальником Галицинівського ЗМПО Іриною Миколаївною Грачовою з перших днів військового вторгнення ерефії був на варті.

Звичайні герої серед нас

ПРИБОРКУВАЧІ ВОГНЯНОЇ СТИХІЇ

Рятувальники – це люди, чиє життя й у мирний час щосекунди підлягає ризику й небезпеці, адже вони приборкують вогонь, воду. А наразі, під час ворожих обстрілів, ця небезпека зросла в рази. Колектив Галицинівського ЗМПО Галицинівської сільської ради на чолі з начальником Галицинівського ЗМПО Іриною Миколаївною Грачовою з перших днів військового вторгнення ерефії був на варті. І ніхто з загону не покинув свого бойового посту. Виїздили на виклики, гасили пожежі і заспокоювали мирних мешканців, які залишилися в селах і нікуди не виїжджали. Коли лінія зіткнення трохи відкотилася за межі Галицинівської громади, активно долучилася до роботи інструктор ГЗМПО Анжеліка Куровська, з жителями сіл регулярно проводяться бесіди про мінну небезпеку.

Ірина Грачова вдячна своїм підлеглим за їх сміливість, витримку й мужність.

- Війна показала: хто є хто. Ніхто з моєї команди ні на мить не задавався питанням, а може не їхати. Увесь час ми були напоготові. Під обстрілами моталися по селах громади.

Дзвонять жителі Прибузького: «Горить хата». Слідом сигнал, що в Українці прильот. «В сусідів пожежа. Може перекинутись й на нашу будівлю», - плачуть, кричать у слухавку. Тут же заводиться мотор пожежної машини і ми вже прямуємо на боротьбу з вогняною стихією. Можна було б врятувати багато будівель, але ж не давали працювати ці кляті виродки. Часом було так страшно. Але збирала нерви в кулак, і вперед. Завжди на зв’язку був голова громади Іван Назар, всі 24/7. Підтримували ДПРЧ №5, Управління. Це якось заспокоювало.

Орки обстрілювали регулярно села нашої громади. Потерпала Українка, горіло Прибузьке, ні дня не давали спокою жителям Лиман та Лупареве. І у Галицинівку прилітало. Особливо дісталося Степовій Долині. Щороку з весни наші села починали чепуритися у зелень, господині коло хат квітів насаджають, око радує. А наразі постає в пам’яті страшна картина весни-літа двадцять другого року. Все розбомблене навкруги, палає, димить. Ніби якісь кадри воєнної кінохроніки... Вцілілі стінки осель дивляться на тебе темними отворами від розбитих вікон. Техніка на узбіччі чатує розтрощена. І наша. І їхня. Під ногами залишки ракет, нерозірвані снаряди. Тільки й дивись. Можна вмить злетіти в небо. А мої хлопці просто відчайдухи. Неймовірні. Лізли в саме пекло. Пишаюся ними. Летить, свистить навкруги. А вони рукава розмотують. Воду подають. Вони в мене просто герої.

Ірина Миколаївна розповідає про колектив, про те, що пишається кожним. А про те, що сама з початком війни оселилася в пожарці і жила там з місяць, ми дізналися від її підлеглих. Спала в караульному приміщенні. Вмивалася вологими серветками. Кожного ранку – зміна караулу, задачу поставити… Хлопці повивозили свої сім’ї у безпечне місце, й повернулися назад в стрій. Разом з членами своєї команди ця мужня жінка нежіночої професії сідала в машину і прямувала на виклик. Не могла вона відправити хлопців під обстріли, а сама залишитись в укритті. Не мала такого морального права.

Бувало, вирушали на пожежу, а над ними вертоліт ворожий кружляє. Чи гасять полум’я, а неподалік танк противника виїхав на позиції і нумо стріляти. А хлопці не припиняли своєї роботи, гасили вогонь. Їхали якось з пожежі, а навкруги вибухи, один за одним.

- Старенька «пожежка» ніколи ще так швидко на ганяла, як того разу, дісталося їй тоді. Але пощастило, вивезла нас усіх, врятувались... - згадує Ірина Миколаївна. – Потім вже дозволу на виїзд нам не давали - ані Головне Управління ДСНС, ані військові, бо дуже небезпечно було. Не можна було так ризикувати особовим складом.

Так без вихідних всі члени команди працювали з півтора року. Потім вже почали потроху налагоджуватись чергування, наразі рятувальники мають змогу брати вихідні.

- Поки що зарано говорити про відкриття відділення у Прибузькому. Там все зруйновано. Завдяки підтримці Галицинівської сільської ради потроху відновлюємось. Дякуємо благодійникам і волонтерам, у нас є все, і техніка, і бойовий одяг. Буквально перед війною в Прибузькому знаходилася машина з бочкою. Дякуючи місцевому фермеру Сергію Тютюннику, який загнав її у ангар, вона вціліла. А уся його техніка, що була на мехдворі, і яку орки не встигли поцупити, згоріла вщент.

Ірина Миколаївна, обходячи автопарк, з любов’ю погладжує машини. Із жалем ділиться наболілим, що не підлягає відновленню згорілий внаслідок ворожого обстрілу транспорт, який служив багато років. А вцілілу техніку за підтримки громади самотужки ремонтують, фарбують та доводять до ладу.

- АРС я вибила із складського приміщення музею техніки, що у Виноградівці був. Вона, красунечка, пережила бойові дії у Прибузькому, була під обстрілами, і стала в нагоді нашим військовим. А я її знов розшукала й повернула. І наразі вона знову в строю.

Є у нас в автопарку ЗИЛ-130 та ЗИЛ-131, їх нам віддали пожежні з міських частин, після того, як в нас під час чергових обстрілів постраждали наша будівля пожежної команди, згоріла машина, і нам не було на чому здійснювати виїзди на виклики. ЗИЛ-131 - цей транспортний засіб потужний і витривалий, справжній Дракон. Тоді ж таки, після того випадку нам подарували ще один транспортний засіб. Наші друзі, польські рятувальники дізналися з новин про нашу біду. Вирішили віддати свою стареньку Star-200. Я особисто їздила отримувати польську «панночку». Її бочка маломістка, але без цієї машини було б скрутно. Наразі вона дуже виручає. Коли приїхала отримувати з їхніх рук автомобіль, розчулилася до сліз, побачивши, як вони підготували засіб для нас, українців: укомплектована, чистенька, як лялечка. Ще й наліпки патріотичні і спереду, і ззаду «Доброго вечора. Ми з Миколаєва», «Доброго вечора, ми з України», «МПО Галицинове», Україна й Польша – друзі.

Ми їхали Україною, нам усі машини сигналили, люди вітали вздовж дороги, махали руками. Неймовірні відчуття! Це так заряджало!

Ірина Миколаївна дякує Господу за те, що онуки її в безпеці. Син Юрій, відправивши вагітну дружину і старших дітей за кордон, пішов у волонтери. На той момент теж вдома бував рідко, підвозив необхідне на блокпости, надавав допомогу постраждалим, евакуйовував людей у безпечні місця, рятував тварин.

Коли вперше після нападу ерефії Ірина Миколаївна переночувала вдома, прокинулася в обіймах свого домашнього улюбленця. Кіт обережно, аби не розбудити, ліг вночі їй на груди, і простягнув вперед свої лапки, ніби обійняти хотів і не відпустити нікуди. А їй треба було повертатися до своєї нежіночої справи.

- Зв’язок тоді був поганий. А то й взагалі його не було. Як без зв'язку? Відслідковували, де були прильоти, туди й прямували. Щодня тушили ліс. Гатили ці падлюки по ньому постійно. Скільки його вигоріло… Підстилка хвої суха, загоряння розповсюджується швидко. Їдемо, заєць сидить на дорозі. І нікуди не втікає, бідолаха. Тремтить, трясеться, озирається навкруги. Глянув на нас переляканими оченятами: «Рятуйте, мовляв, моя домівка горить». А дерева тріщать, ніби стонуть. Ці звуки у мене й досі у вухах. Так ліс плакав. Я з своїми вихованцями з ГО «Блискавка» саджала молоді сосенки, знаю, скільки часу потрібно для того, щоб з маленького паросточка виросло велике дерево. А згорає швидко, аби спалахнуло…».

У екстремальних ситуаціях приїздили на допомогу Галицинівському загону п’ята частина, четверта, третя, пожежні команди з МГЗ, Ніка-Тери. І ці люди сильної статі з усіх підрозділів підпорядковувались у той момент цій тендітній на перший погляд, та насправді мужній жінці.

Наразі села Галицинівської громади потопають в зелені. Природа відновлюється. Трава буяє, дерева з понівеченими кронами вкрилися листям. А от хати так швидко не відновиш. Потрібен час, кошти, будматеріали, зусилля, людська праця.

Та головне – потрібна Перемога. Така довгоочікувана й жадана. І віримо, настане той день. Адже українці - незламна і героїчна нація.

(Далі буде...)